Чимало випробувань випало на долю нашого земляка — уродженця Рекіт, військового журналіста, колишнього начальника прес-центру Прикарпатського військового округу, тоді полковника, нині генерал-майора козацтва України Василя Тарчинця, який нині проживає у Львові. Довгий час він працює над новою книжкою “На чужій війні”. З деякими його спогадами, про які йдеться у першій главі, котрі друкуються зі скороченням, ми вирішили познайомити наших читачів.

З великим захопленням закінчував книжку про наше молоде Українське військо, але разом з тим відчував, що зовсім неповно розповів про його миротворчу місію на Балканах. А тут ще не давала спокою звістка безслідно зниклих двох російських колег-журналістів з Держтелерадіокомітету Віктора Ногіна і Геннадія Курінного. Все — їду на Балкани! Так і написав на останній сторінці книги: “Старовинний Київ ще не прокинувся від сну, а я вже у Бориспільському аеропорту — з нетерпінням очікував виліт військового транспортника, на якому мав вилітати до міста Мостара, де поруч з ним несуть свою нелегку службу наші миротворці”.

Коли мій колишній командувач військами Західного оперативного командування генерал-полковник Петро Шуляк ознайомився з останнім розділом моєї книжки, викликав до себе.

— Що ви, пане полковнику, насправді збираєтесь на Балкани?

— Так, — відповів я.

— А ви до цього готові?

Почувши стверджувальну відповідь, генерал детально розпитував, яким же чином буду добиратись до наших миротворців.

Опівночі у Львові я мав сісти на потяг “Москва-Белград” і прямувати до хорватської столиці, а там, як було погоджено з військовим аташе, мене повинні були зустріти представники з нашого 240-го окремого спеціального батальйону.

Так і сталося. Ледь зупинився потяг, який рівно за розкладом о 0.00 годині 22 хвилини прибув у Загреб, до вагону, в якому їхав, підійшли двоє військових у польовій камуфляжній формі. Один із них — високий, стрункий і широкоплечий старший прапорщик і невисокого зросту старшина.

— Пане полковнику, ми ваша особиста охорона і супроводжуючі, — відрекомендувався старший групи — старший прапорщик Анатолій Завалій.

— А ось поруч зі мною, — продовжив співрозмовник — ас-водій 240-го батальйону, старшина за контрактом Сергій Первак.

Мої нові помічники швидко впорались з досить важким багажем, бо окрім невеликої валізи з особистими речами, взяв більше десяти пакунків нововиданої книжки “Місія миру”. Звичайно, перші примірники дістались зустрічаючим.

Місто покинули до світанку

…Місто, як і належало, у відповідності до чітких розпоряджень, ми покинули до світанку. Та хоча і не дуже розженешся на нашому старенькому “уазику”, їхали ми досить швидко, у всякому разі стрілка спідометра не знижувалась нижче 80.

Життя тут, ще зовсім у недавній прифронтовій смузі, йде своїм чередом. Де-не-де по дорозі можна побачити вантажівки і легкові автомобілі. На заправочних станціях прилаштувались продавці сувенірів, пропонують все — від теплих рукавиць і шкарпеток, відеомагнітофони, аудіокасети, спиртне. Всі бідкаються на нестаток коштів. Нерідко можна почути: “Не мам пари”. Грошей катастрофічно бракує всім. Зрештою про це я пересвідчився в розмові з одним із сербів, який розповідав, що пенсії ледь вистачає йому на придбання десяти буханців, а треба і одягнутись, обігрітись…

Навкруги одна розруха, до того ж багато будинків, інших адміністративних споруд повністю зруйновані та знищені.

Зупинились ми у невеличкому містечку Нове Градіско. Безлюдні вулиці, повалені лінії електропередач. Між горами розбитої цегли, шиферу та черепиці понуро схилились гілки дерев. Тепло на вулиці. І від зігрітого весняного сонця вже зацвіли сади. У дворику біля одного з будинків побачив виноградну лозу, яка, нахилившись, тягнулась до розбитого вікна, але це нікого не втішає, бо воно чужиницьке і немає тут його господарів. Навкруги застережливі надписи: “Ходити небезпечно! Заміновано!”.

За своєю журналістською допитливістю хотів було ближче підійти до зруйнованих споруд, сфотографувати їх. Але тільки ступив за асфальтну смугу, як старший прапорщик Анатолій Завалій попередив, що підходити близько до будинків вкрай небезпечно — можна “нарватись” на небажаний сюрприз. Скільки вже було випадків, коли на міні підривались діти, та й навіть дорослі, котрі знехтували елементарними правилами власної безпеки?

Дорослі з великою недовірою відносяться до незнайомих. Та хіба тільки вони? Навіть діти занадто обережні, лякаються військових, бо раніше вони бачили на власні очі, як під час війни поводились “вояки” з мирними людьми. Але, коли через населені пункти проїжджають українські миротворці, виходять їм назустріч і, почувши близьку мову, хочуть поспілкуватися з ними.

…Вибравши безпечне місце, котре проглядалось навкруги, ми зупинились, аби перекусити. Коли дістали свій похідний провіант, побачили в долині чоловіка середніх років з маленьким хлопчиком. Господар на візочку вивозив на поле гній і розкидував його, а хлопчина, як і завжди, бігав біля батька, забавлявся. Вгледівши наш “уазик” з емблемою “SFOR” і “Укрбат”, покинув свої забавки і підбіг до нас. Ми із великим задоволенням запропонували йому взяти самі найлакомніші пригощання. Правда, від них він категорично відмовився і побіг радитись з батьком, як йому бути? Одначе той дозволив, бо через невеликий проміжок часу хлопчисько знову підбіг до нас і на обличчі було видно, що все гаразд і він був готовий взяти від нас гостинці. Передаючи їх, ми також були задоволені, що втішили мусульманського хлопчика. Поцікавились, чи відвідує він школу? Довідались, що школу було зруйновано під час війни. Але зараз, як він висловився, добре, бо не летять кулі й ніхто вже не проливає кров. Хоча дуже прикро, що на тій війні загинув його дядько, багато інших знайомих йому людей. Із відвертої дитячої розповіді зрозуміли, що його сім’ї, в якій семеро чоловік, дуже і дуже важко. До школи доводиться ходити пішки аж за десять кілометрів у друге село.

Раніше хлопчак мав велосипед, але якісь злі люди його вкрали, а придбати новий батьки зараз не мають змоги.

По дорозі до Сараєва побачив чимало зруйнованих нанівець будівель. Є тут і обгорілі бронетранспортери, танки, навіть гармати — мовчазні свідки страшної трагедії. Нерідко біля груд металу зупиняються з цікавістю туристи, фотографуються напам’ять, аби засвідчити свою причетність до “гарячої точки” на Балканах.

Мої охоронці і супроводжуючі — старшина контрактної служби Сергій Первак та старший прапорщик Анатолій Завалій — люди щирі, добрі і відверті та, мабуть, тому, що бойове братство особливе і дуже необхідно відчувати лікоть і підтримку свого побратима. По дорозі вони розпитували мене, чому я вирішив їхати до них поїздом, а не літаком?

— Та хіба багато побачиш з висоти? — запитував їх. І вони розуміли, погоджувались, що дійсно з військового транспортника, який щомісяця доставляє сюди продукти, запасні частини тощо багато не побачиш.

Далі ми говорили і про те, що мені, як журналісту, хотілося з’ясувати, де і при яких обставинах зникли мої російські колеги-журналісти.

Вислухавши мене уважно, з притаманною розмірковуваністю старший прапорщик Анатолій Завалій сказав:

— Напевно, довго ще про це ніхто не буде знати, та і вам також ніхто толком так і не розповість, як кажуть, що воно і до чого. Шкода людей. А скільки їх невинних полягло? Скільки? — поринувши у роздуми, невесело сказав Анатолій.

Війна за його переконанням завжди приносить страждання і лихо, сльози і біль за втраченими і дорогими людьми.

…Майже щодня нашим миротворцям доводиться вислуховувати когось із потерпілих, надавати їм допомогу. Саме цим на Балканах займаються наші миротворці на чолі з командиром 240-го окремого спеціального батальйону, підполковником Василем Мостикою. Багато теплих зворушливих слів почув я про нього у Генеральному штабі нашого оборонного відомства, коли готувався до відрядження.

Кілька разів старший прапорщик Анатолій Завалій намагався вийти з комбатом на прямий радіозв’язок, але ми ще знаходились у районі недосяжності.

Десь близько 24.00 години запрацював радіозв’язок. Я почув, яким заспокійливим тоном розмовляв наш комбат. Він очікував, що ось з години на годину ми дістанемось до Олексин-моста. Саме тут, у долині широкої гірської ріки Неретви, розташований перший і найвідповідальніший пост “Укрбату”.

Через якісь дві-три години ми були на Олексин-мосту. А звідси до села Врабчичі, де знаходиться наш батальйон, рукою подати. У нічній пітьмі я і не помітив, як ми пересікли контрольно-перепускний пункт “Укрбату”.

Важка служба на Олексин-мості

Під пильним оком наших миротворців знаходиться цей важливий народногосподарський і військовий об’єкт. Раніше через стаціонарний міст проходив двосторонній рух. Але ворожим силам став він на заваді і ті підірвали його. Великих матеріальних збитків зазнали від цього кілька новоутворених держав. І було вирішено терміново спорудити новий міст. За цю справу взялись французькі миротворці, які з’єднали береги Неретви одноколійним військовим мостом. З того часу він надійно забезпечує життя у гірському краї. А відтак його охороняють українські миротворці.

Тут особлива служба, яка вимагає постійного напруження. Чого гріха таїти, доводиться інколи нашим хлопцям вислуховувати на свою адресу доволі непристойні слова, і навіть образи. Доходить і до залякувань, коли з гори навпроти роздратовані молодики кидають каміння, погрожують фізичною розправою і вигукують: “Геть звідси! Ми вас тут поховаємо!” Мабуть, розраховують інтригани, що у наших хлопців врешті-решт здадуть нерви і можна буде вчинити провокацію.

Але вони не піддаються на це, бо добре знають, чим це може закінчитись.

Є і друга небезпека, коли наших миротворців деякі водії, які перетинають Олексин-міст благають на ніч залишити своє авто. Свідком саме такої історії був і я.

До моста під’їхала “Тойота”. Як і належить, “легковушку” зупинив старший поста, перевірив документи, оглянув салон і багажник. У офіцера не було ніяких заперечень проти того, аби він перетнув міст. І побажавши доброї дороги, запропонував власнику їхати далі. Однак той трохи замешкався і почав розповідати, що він зі своїм напарником ось тут, зовсім поруч, у знайомих їм людей, зупинились на ночівлю, а авто там припаркувати ніде. Вирішили з цією проблемою звернутись до своїх українських братів, аби вони ввійшли в ситуацію, зрозуміли і допомогли. Відверто скажу, я дуже переживав, що раптом старший поста погодиться на це. Але, дякувати Богу, такого не трапилось. Навпаки, наш миротворець сказав, як відрізав, що він не може взяти на себе таку відповідальність. Однак той не погоджувався, наполягав з’єднатись по телефону зі старшим начальником і все узгодити. Офіцер пояснив, що у відповідності до інструкції він не може влаштовувати на посту автостоянку.

Полегшало і у мене на серці від такої відповіді та прийнятого рішення, бо де була гарантія, що у залишеній машині не могла виявитись вибухівка? Коли про цей випадок ми розповіли командиру батальйону, підполковнику Василю Мостиці, він уважно вислухавши, сказав:

— Правильно поступив старший поста — зберіг Олексин-міст, а це — найголовніше.

Що й казати — як зіницю ока бережуть наші миротворці цю життєво важливу інженерну споруду. Нелегко, звичайно, доводиться хлопцям, адже цілодобово треба ходити у повному бойовому спорядженні і час від часу “відбивати” ворожі напади на міст, зрозуміло, з навчальною метою.

Ось і цього разу, перевіряючи службу на Олексин-мосту, заступник командира батальйону з виховної роботи, підполковник Олександр Стукальський був задоволений діями своїх підлеглих, котрі швидко і вдало справились з “диверсійною” групою, котра хотіла оволодіти мостом.

In My World

0

"Верховина" для mizgir.com.ua