Немає жодного суспільства, яке б жило без мови, яке б не володіло цим найбільшим природним даром, найважливішим засобом людського спілкування.  За допомогою мови людство зберігає нагромаджений досвід і передає його новим поколінням. Мова — це душа народу: немає мови — немає народу. Саме це повинні усвідомити всі громадяни кожної країни. Саме цьому навчаємо ми, педагоги, своїх вихованців.

Вивчення як рідної, так і державної мови є почесним обов’язком справжнього патріота. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має знати, звичайно, рідну мову. І це не тільки тому, що вона — невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі, а й тому, що мова — це золотий запас душі народу, з нею виростаємо, живемо і завдяки їй маємо право й гордість називатися народом.

Щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року, ми відзначаємо Міжнародний день рідної мови, який було проголошено на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, яка проходила 26 жовтня — 17 листопада 1999 року в Парижі з метою підтримки “мовного та культурного різноманіття і багатомовності”, адже багатьом мовам загрожує зникнення. Відзначення цього дня щоразу спонукає нас, українців, замислитися, що наша мова також могла піти в небуття. Упродовж кількох століть український народ привчали до думки про “вторинність” рідної мови, ретельно приховуючи від народу величезний спадок української писемності, історії та культури, незважаючи на те, що наша мова звучала вже у творах Нестора Літописця, “Слові о полку Ігоревім”, “Посланні Володимира Мономаха” та інших визначних пам’ятках писемності. Відродження мови  прийшло з творчістю великих майстрів слова: Г. Сковороди, І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка. Після здобуття Україною незалежності  мовна ситуація в країні непокоїла Петра Яцика, бо він був переконаний, що є мова — є й держава, немає мови — немає держави.

Ось чому саме держава повинна гарантувати своїй національній мові всебічну підтримку, зробити якнайбільше для того, щоб її престиж у нашому суспільстві зростав, щоб вона міцніла й розвивалася на рідних теренах. Упевнена, що українська мова й надалі служитиме єднанням між минулими і майбутніми поколіннями, возвеличуватиме Україну та український народ, а мої вихованці усвідомлять, що ми маємо безцінний дар — одну з наймилозвучніших і найвеличніших мов світу.

In My World

0

Марія ДОБОНІ,
вчитель української мови та літератури Міжгірської ЗОШ І-ІІІ ст. №1.
"Верховина" для mizgir.com.ua